15 лютого, 25 років тому, останні підрозділи армії колишнього СРСР залишили землю Афганістану. Невпинний час згладжує гостроту і біль тих подій. Змужніли, стали мудрішими, постаріли воїни-афганці, але пам’ять про далеку Афганську війну жива і стерти її не зможуть ні роки, ні відстані, які пролягли між бойовими побратимами, бо неможливо забути важкі випробування, які довелося їм пройти, військові операції та кровопролитні бої, втрату товаришів, нелегкий, але радісний шлях повернення додому.
У числі тих, хто останнім повертався з Афганістану, був і житель міста Іллінці Олександр Покрищук. Взагалі термін служби Олександра закінчувався у листопаді 1988-го року, однак, щоб не вводили новобранців, без досвіду і вміння воювати, він разом зі своїми товаришами вирішили залишитись служити до кінця.
«Дуже добре пам’ятаю цей день – розповідає Олександр Покрищук. Наша розвідувальна рота 15 лютого вийшла останньою з кишлака Турунгунді. За спинами їхали джипи зі спостерігачами ООН – із Канади та Фіджі. Вивід почався о 7.30. Ми йшли в повній амуніції, у бронежилетах, із боєприпасами та зброєю. Ідемо через міст на Кушці – кордон. Я подивився на годинник – було 10.40. Тільки ми перейшли міст, як повалив сніг. Ми снігу в горах Афгану давно не бачили. Раділи як діти. А лиш ввійшли на нашу територію – з’явилось сонце, наче сама природа раділа, що для нас ця війна закінчилась».
18-ти річним хлопцем у 1987 році Олександр потрапив в Афганістан. Спочатку було навчання в учбовому центрі Киліта, розташованому у горах, дуже зручному для тренування молодих солдат на місці. Тут по гірських стежках і дорогах проводились марш-кидки із рюкзаками, наповненими камінням, тут їх вчили стріляти, орієнтуватися на місцевості. Через півроку навчань – Афаністан. Олександру Покрищуку хотілося бути десантником. Про це мріяв з дитинства. Він і попав в окремий розвідувальний батальйон, що носив ім’я його тезки Олександра Невського. І знову тренування, стажування, знайомство з досі незнаною технікою, потім - розподіл по ротах. Бої були жорстокими. Олександр відчув, що таке війна, коли побачив перші втрати – на його очах загинуло четверо хлопців. Каже, що воювати навчились швидко, бо «хрещення» вони отримували в боях і ніколи було гадати – стріляти чи ні.
На початку лютого 1988-го під час бойової операції на радянську військову колону, в якій був і заступник командира взводу Покрищук, напала група моджахедів.
«Загорілися передні і задні машини. З’їхати з дороги не можемо – скрізь старі мінні поля», - згадує Олександр. У цій ситуації він прийняв миттєве рішення - штурмувати укріплення «духів», бо інакше вони б знищили і техніку, і їх. Моджахеди не чекали штурму, лишили порених, вбитих та відступили. Солдати почали збирати трофейну зброю та боєприпаси. Коли ввійшли до одного з розгромлених укриттів, то зустрілись не з «духом», а людиною європейського вигляду, як згодом виявилось, то був інструктор-найманець, працював на ватажка цієї групи моджахедів, що вчинила напад. На мить Олександр випередив його вистріл. При ньому знайшов топографічні карти й інші документи. Ті документи містили цінну інформацію.
За цю бойову операцію сержанта Олександра Покрищука було нагороджено орденом «Бойового Червоного Прапора». Було видруковано листівку, під назвою «Сміливо, зухвало, рішуче діяли в бою воїни, якими командував сержант Олександр Покрищук», що розповсюджувалась серед солдатів, як приклад мужніх та самовідданих дій при виконанні військового обов’язку.
Запам’яталась Олександру і остання бойова операція, яку вони провели за десять днів до виводу військ в Кандагарі. В аеропорт Аріана доставлявся вантаж. Цей вантаж хотів захопити противник. Було зроблено все можливе, аби цього не допустити.
Нині Олександр Покрищук – майор запасу, майже 25 років працює вчителем фізичної культури в Іллінецькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №1, яку свого часу закінчив. Цікавим є і той факт, що за десять років війни, в Республіці Афганістан виконували свій інтернаціональний обов’язок 26 випускників цієї школи. І всі повернулись живі.
15 лютого Олександр разом з іншими ветеранами Афганістану, учасниками бойових дій на території інших держав зберуться аби згадати усе, що довелось пройти, вшанувати пам’ять своїх загиблих товаришів. Адже вони і сьогодні зберігають традиції бойового побратимства, залишаються дружною сім’єю, об’єднаною районною спілкою ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), допомагають і підтримують один одного. Нерідко учасником таких зустрічей є і народний депутат України Григорій Калетнік. Григорій Миколайович неодноразово надавав фінансову допомогу на розвиток Спілки, подарував телевізор у кімнату патріотичного виховання, допомагає коштами у будівництві пам’ятника іллінчанам, які загинули в Республіці в Афганістан та підтримує усі ініціативи представників спілки ветеранів Афганістану щодо військово-патріотичного виховання молоді.